Цей пост був вперше опублікований англійською мовою 8 липня 2025 року.
Протягом майже чотирьох років жорстокого вторгнення росії в Україну, моя теща ховалася у своєму коридорі в київській квартирі під час російських ударів по політичній столиці країни.
Вона йде туди, коли удари близько, тому що це єдине місце в квартирі без вікон, яке забезпечує трохи більше безпеки від вибитого скла, уламків та іншого сміття, що може влетіти в будівлю.
Мені завжди було цікаво, як виглядає її коридор…
А тепер, коли я тут, ми пережили удари разом — і тепер я знаю.
Якщо чесно, коридор виявився набагато спокійнішим, ніж я уявляв…
Справді, він відчувається як безпечний притулок…
Тож я захотів поділитися цим з іншими і зробив це фото, щоб показати, як це виглядає.
Мене запросили в це потаємне місце тієї ночі, коли нас обстрілювали…
Було темно, хоч око виколи, і вона поставила для мене ще один стілець.
Я сів поруч із нею під гучний гуркіт вибухів…
І почав задрімувати.
Вона запитала мене українською:
— Хочеш відпочити?
— Так, — відповів я. (Я вже справді добре говорю українською)
Я повернувся до ліжка, помолився, щоб повітряна тривога нарешті закінчилась…
Подякував Богові, що більшість моїх справ у житті вже впорядковані…
І заснув, мріючи про свого сина.
Мій тесть просто спить під час тривог. Я завжди думав, що це тому, що він колишній військовий. Але я зрозумів, що люди тут просто звикли до цього…
Кожен по-своєму.
Хтось ховається, хтось спить, а хтось сидить біля вікна і спостерігає, чекаючи.
Але відколи я тут, помітив, що Мама йде в коридор лише тоді, коли удари дійсно сильні. Вони трапляються кожні кілька днів. Можна зрозуміти, коли ближче — сирени стають гучнішими і нав’язливішими.
Чути гучний дзвін, іноді голос, який щось говорить, а буває — додається ще й звук наче дзвонів.
Жінка, яка працює в новенькому кафе за рогом, однієї ночі спустилась до укриття зі своєю родиною. Я побажав їй відпочити.
Вона запитала мене, чи мені не було страшно сюди приїжджати.
Це питання мені часто ставлять українці. І я так само дивуюсь, чому вони мене про це питають, як вони — чому я тут. Це цікаво, бо мандруючи Україною, мене це запитували багато разів. У Львові кілька людей, які втекли зі Сходу, питали, чи я боюсь. І тепер — навіть у Києві.
“Тобі страшно?” — зазвичай питають.
Так, мені страшно. Усім страшно. Це страшно…
Можливо, не так страшно для військових, бо їх навчають бути готовими до цього, щоби захищати цивільне населення.
Але цивільні не повинні звикати до такого.
Але вони звикають. І їхні діти також. І це частина трагедії, як я зрозумів ще в дитинстві, коли зростав у часи GWOT (Глобальна війна з тероризмом) та атак на мою країну — жодна дитина не повинна жити в таких умовах.
І я думаю — а чи не є це частиною темної психологічної гри ворога?
Особливо враховуючи, що ми здебільшого очікуємо ударів саме вночі, під час сну, коли підсвідомість найбільш вразлива.
Вони хочуть, щоб ми до цього звикли? Чи щоб ми зламались?
А може їм взагалі байдуже, що ми думаємо, і вони просто підтримують темп безглуздого вбивства?
Я чітко пам’ятаю, як українка з Неаполя, штат Флорида, сказала мені ще у 2022 році: “Коли війна стає нормальною — це справжня проблема.”
Але в Україні вона стала частиною повсякденного життя.
Навіть у Києві — близько 22:00 всі поспішають у метро, а після опівночі, коли зазвичай і трапляються обстріли, вулиці вже порожні.
Але я вірю, що прагнення до нормальності — це правильно. Треба жити на повну, прагнути успіху в інших сферах… Навіть якщо ти волонтер під час війни — мусиш мати життя поза війною.
Бо навіщо дозволяти ворогу, який створив цю війну, поглинути твоє життя повністю?
Оскільки більшість часу я живу у США, я не звик до такого. І я запитую себе — який ментальний слід залишає постійне пробудження вночі?
Особисто я — трохи сонний.
І іноді про війну зовсім забуваю.
Українка нещодавно сказала мені, що забудькуватість — це частина травми війни.
І я думаю: можливо, когнітивне перевантаження від адаптації до життя у прифронтовому Києві змушує мене просто вимикати спогади про війну, коли немає обстрілів.
Хоч я часто думаю про війну й політику — це лише тому, що в мені є невгамовне бажання зупинити це.
Але насправді я ненавиджу політику. Подивіться на світ зараз… Чому мені має подобатись політика?
Ми говоримо про війну, але хто ж любить війну…
Хоча з Мама ми говоримо про політику… і про війну.
Через останні удари в Києві ми відчуваємо, що Трамп ніби “розпоясав” путіна… розстібнув йому пасок… і тепер той може безкарно знову атакувати українців.
Але сьогодні вранці ми з полегшенням дізналися, що Трамп пообіцяв надати більше допомоги після того, як Міністерство оборони США без потреби призупинило передачу зброї Україні через Польщу…
Сьогодні вранці я сказав їй, що написав Сергій Стерненко, один із головних військових волонтерів в Україні: «Сьогодні він — Трампенко, наш козак».
Ми добре посміялися. Попри всю цю безглузду трагедію, яку їм доводиться терпіти, українці мають справді чудове почуття гумору.
Мама показала мені всі додатки та групи для стеження. Вона знає про місця ударів, аж до типу зброї, яка використовується в реальному часі.
Вона — пенсіонерка, колишня вчителька, яка все життя присвятила вихованню молодого покоління нашої нації. Тож я розумію, чому для неї так важливо уважно стежити за тим, що відбувається з її народом.
Вона навіть навчила мене, як накриватися ковдрою, якщо виб’ється скло з вікна, щоб не порізатися по всьому тілу.
Відтоді, як я тут, я вважаю інформацію про війну та зброю надзвичайно корисною… І якось це дає мені відчуття спокою — знати, з чим ми маємо справу…
Насправді це допомагає по-іншому зрозуміти те, що я чув вночі…
А ось мені жодного коридору… Я хочу бачити, як мої вороги зазнають поразки. Я хочу бачити захисників у дії…
Я хочу розуміти, що саме відбувається навколо мене… і чому…
І чому б ні?
Російська держава — це не тільки ворог України. Для мене, як для американця, це також мій ворог…
Один американський солдат, який воював за Україну, колись сказав мені, що ключ до хорошого солдата — це дисципліна.
Я не дуже зрозумів, чому він намагався навчити мене бути хорошим солдатом…
Але думаю, це було пов’язано з тим, щоб не дозволити ворогам перемогти…
Ось чому важливо знати про зброю.
Ми маємо знати, чим саме вороги хочуть вбивати наш народ.
Хіба це не елементарне виживання?
Під час цієї війни я багато волонтерив — від роботи з біженцями до викладання.
Але для мене найважливіша зброя, бо саме вона і покладе кінець війні.
Подумайте лише: якби Україна почала будувати свій арсенал десятиліття тому, цю війну можна було б уникнути.
Але Україна не займалася цим, бо країна страждала від проросійських агентів ще з часів розпаду СРСР, які прагнули ослабити її армію.
Лише у 2015 році США відкрито почали допомагати українським військовим.
І тепер Україна активно працює над розвитком власної зброї, щоб бути незалежною від будь-якої іншої держави.
Чудову думку, що відображає цей настрій, висловив Максим Жорін із 3-ї окремої штурмової бригади України:
Виробництво зброї — це дуже важливо для України і також може допомогти нашому оборонному альянсу.
Так само знищення арсеналу зброї Росії буде надзвичайно корисним, адже Росія використовує свою зброю для безрозбірливого вбивства цивільних…
Що стосується Америки…
Оскільки ми є глобальною військовою потугою, а міжнародна безпека залежить від наших власних систем озброєння, а також від альянсів і ворогів навколо нас, арсенал зброї моєї країни безпосередньо пов’язує нас із цією війною.
І я знаю, що ми можемо зробити більше, щоб це зупинити.
Важливо розуміти, як працює уряд, бо часто політики, які готові діяти всупереч волі народу, покладаються на частину населення, яка сліпо вірить у все, що вони кажуть…
Ось чому ми маємо «довіряти, але перевіряти».
Трамп заявив, що надішле оборонну зброю (я припускаю, що під оборонною він має на увазі «Патріоти», але насправді будь-яка зброя, що надсилається Україні, є оборонною, навіть далекобійна артилерія, яка б’є по Росії, адже знищення запасів російської армії — це оборонна дія…).
Я вимагаю від виконавчої влади видати наказ про передачу зброї Україні…
Не впевнений, чи отримав він моє повідомлення, але, можливо, можливо, вони почують…
Я відчуваю відповідальність перед людьми, і це змушує мене вимагати відповідальності від наших лідерів.
Бо я дбаю про своїх хлопців на фронті, як командир Юрій Махновець та його побратими з Президентської бригади у Луганську, Україна…
І я не хочу, щоб нашим українським солдатам не вистачило боєприпасів до кінця цього літа, як вони кажуть, якщо союзники не підвищать обсяги військової допомоги.
Я не хочу, щоб Мама більше мусила ховатися у своєму коридорі посеред ночі.
Я хочу, щоб мої діти могли відвідувати своїх дідусів і бабусь без звуків сирен і обстрілів.
Я хочу зупинити цю війну єдиним справжнім способом — силою.
Якщо ми не хочемо передавати це наступному поколінню, ми маємо ставитися до цього з відчуттям невідкладності…
Не лише з думками і молитвами чи глибокою тривогою…
А з реальними діями…
Якою б маленькою не була твоя частка у боротьбі…
Навіть якщо це приховано від публіки…
За зачиненими дверима…
Або в твоєму коридорі…
Тримаючись за свій дім…
Стоячи на своєму…
І чинячи опір, поки не залишиться нічого, чому можна чинити опір…
— Александра Захватаєва
Kyiv Free Press 
Leave a comment