Студенти УжНУ підтримали посилення далекобійних ударів української армії по Москві та зазначили, що навіть у Карпатах Росія намагається створити ілюзію, ніби в Україні немає жодного безпечного місця — куди б ти не поїхав.
3 липня 2026 року
На тлі посилення російських ударів минулого тижня я вирушила дорогою, якою ходять не всі, — до Ужгородського національного університету, щоб дізнатися, що студенти думають про посилення українських ударів по Росії.
З міжнародної точки зору Ужгород має надзвичайно унікальне геополітичне розташування. Місто безпосередньо межує зі Словаччиною та Угорщиною, а також розташоване неподалік від Польщі й Румунії.
І, оскільки угорська політика вже давно займає особливе місце в холодній чорній дірі мого серця (необхідність, а не вибір — і все це завдяки поведінці певних американських політиків, які ніяк не могли втримати руки подалі від рубльової банки…), за часів уряду Віктора Орбана Угорщина неодноразово намагалася просувати свої претензії на українське Закарпаття.
Тож я поїхала до Ужгорода, щоб на власні очі оцінити політичну (і військову) ситуацію.
І я побачила, що патріотичний дух тут — беззаперечно український. По всьому місту майорять прапори, всюди видно військову символіку, а українська мова звучить на кожному кроці. Достатньо поглянути на цей знаковий кадр, який я зробила під час святкування Івана Купала: громада спалює матрьошку, переодягнену в «матінку Росію».
Що ж до військової складової, то всюди можна побачити символіку «Центурії» та «Азову». І, що стало для мене несподіванкою, над містом регулярно чути літаки — або, як я припускаю, військові гелікоптери, які патрулюють небо.
Проте мені хотілося копнути глибше. Щоб краще зрозуміти національні настрої цього регіону, я вирушила туди, де, як знала, думками й поглядами обмінюються вільно, — до Ужгородського національного університету.
Дорогою до університету мій GPS вивів мене до роздоріжжя. Дві дороги розходилися в різні боки… І, зовсім як у відомому американському вірші, я обрала ту, якою ходять рідше…
Багато землі, каміння, уламків бетону… подекуди покинуті вантажівки… усе навколо густо обплетене виноградною лозою… Водночас і загрозливе, і напрочуд привабливе. Мимоволі запитуєш себе: «Чи справді мені варто сюди йти?» Тут усе дуже суворе… дуже… по-українськи…
Насправді я зовсім не планувала заздалегідь їхати до університету. Просто в понеділок прокинулася з відчуттям, що повинна туди поїхати… Ніби саме там усе набуде сенсу в контексті тієї подорожі, яку я зараз проходжу.
Дорогою я думала про те, які запитання ставитиму студентам…
Трохи більше ніж за місяць до початку роботи над цим матеріалом я почала уважно стежити за безпековою ситуацією в Карпатах.
Поки я писала цей матеріал, аж до самого дня поїздки, мене не полишало відчуття, що віддалене й ізольоване Закарпаття, яке багато хто в Україні сприймає як своєрідний «острівець безпеки» від війни, поступово саме стає дедалі частішою мішенню, адже Україна посилює удари по важливих політичних цілях у Росії.
На цьому тлі моя родина дуже хвилювалася через мою поїздку до Києва, знаючи, що Москва зазнала серйозних ударів унаслідок української кампанії далекобійних ударів. Навіть Капітан, з яким я спілкувалася на Лиманському напрямку, запитав мене, чи не боюся я їхати до Києва.
Звісно, боялася. Але, попри ризик, я підтримую посилення українських ударів. Більше того — я їх вітаю.
На мою думку, кращого моменту для посилення тиску на Росію, ніж зараз, просто не існує.
І невдовзі Росія справді почала погрожувати Києву. Я була там під час однієї з масштабних атак. Побачене настільки пригнітило мене, що наступний день я майже повністю провела вдома.
Коли ж нарешті вийшла з квартири своєї родини, я почала розмовляти з людьми. Однією з них була київська дизайнерка одягу, засновниця бренду Logic Clothes, яку я інтерв’ювала ще минулого року.
Вона сказала, що підтримує посилення ударів і приймає той факт, що до завершення війни Київ може пережити ще дуже темні й важкі дні. Але якщо саме така ціна наблизить кінець війни, то, на її думку, це необхідно.
Одна справа — коли ескалацію підтримує американка. Але я не живу в Києві постійно, тому не вважаю, що маю моральне право вирішувати за тих, хто щодня живе під обстрілами. Я можу мати власну думку, але не я щодня переживаю бомбардування і не мене відправляють на передову. Саме українці несуть головний тягар боротьби за свою свободу.
Тому мені було важливо почути, що думають самі українці.
Якщо ви давно читаєте мій блог, то знаєте, що нещодавно я провела чимало часу зі студентами й викладачами Українського католицького університету у Львові. Одна студентка сказала мені, що майже перестала ховатися під час російських повітряних тривог. Вона змирилася з тим, що може загинути внаслідок удару. Багато що від неї не залежить, тому, на її думку, краще жити на повну, ніж постійно жити в страху.
Подібні історії я чула від багатьох людей.
І оскільки я опинилася в такому самобутньому й особливому регіоні України, мені захотілося дізнатися, що думають студенти Ужгородського національного університету.
Коли я зайшла на територію кампусу, я уважно вдивлялася навколо, шукаючи якийсь знак, символ чи бодай натяк… але найбільше — шукала розуміння.
І можу сказати, що знайшла одразу кілька.
По-перше, на вході до будівлі був пункт контролю — за скляними вікнами кілька людей стежили за десятками екранів із камерами відеоспостереження.
Саме тоді я зрозуміла, що точно опинилася там, де й мала бути.
По-друге — моторошний будівельний майданчик…
Моя цікавість сягнула межі, тож я зупинила професора, який проходив повз, і запитала, що саме там будують.
Він не зміг дати чіткої відповіді. Сказав лише, що це якесь «будівництво»… без жодних подробиць. А потім раптом склалося враження, ніби йому терміново потрібно кудись іти.
Іронічно, але саме в цей момент йому зателефонували. Він сказав, що мусить бігти.
Ще більш дивним було те, що чоловік у пункті контролю, який увесь цей час уважно спостерігав за нами крізь скляне вікно, теж, здавалося, отримав телефонний дзвінок… саме тієї ж миті.
Ми всі на секунду переглянулися.
Професор швидко пішов.
Можливо, це був лише збіг…
Але тоді я вирішила, що значно більше дізнаюся, якщо просто зосереджуся на розмовах зі студентами.
І дорогою я натрапила на ось це…
Я не можу сказати напевно, скільки років цьому вітражу, адже університет цього року відзначає своє 80-річчя. Але особисто в мене він одразу викликав асоціації з воєнною символікою.
Сам університет справляє враження дуже старого місця — ніби заходиш у капсулу часу… але водночас відчувається, що тут народжуються нові ідеї.
Можливо, через літо, а можливо, це просто місцева особливість гірського регіону, але в університетських вбиральнях не було ні мила, ні туалетного паперу. Схоже, більшість просто приносить усе із собою. На жаль, мене про це ніхто не попередив…
Блукаючи майже неосвітленими коридорами університету, я натрапила на групу приблизно із семи студенток, які чекали біля аудиторії.
Вони навчалися за спеціальністю «Початкова освіта» й мріяли стати вчительками. Очікуючи результати іспиту, одна зі студенток розповіла мені, що вони закінчать навчання наприкінці липня, а багато хто планує вступати до магістратури.
Як дипломованій вчительці зі Флориди, мені було цікаво побачити таку відданість педагогічній професії. Я сама не навчалася на педагогічному факультеті — моєю спеціальністю були комунікації, а право викладати отримала після складання професійного іспиту.
Одну зі студенток звали Даша.
Вона сказала мені, що, попри те що Закарпаття розташоване далеко на заході України, війна тут відчувалася з самого початку.
«Закарпатці завжди відчували війну. Ще на початку війни на Донбасі до Ужгорода переїхало багато українців зі сходу…»
Водночас вона замислилася, чи не є її погляди більш емоційними через те, що її батько служить у Збройних силах України.
За її словами, зараз він удома після поранення. Але до війська пішов ще до повномасштабного вторгнення — у 2018 році. Спочатку ремонтував танки. Він ніколи не був кадровим військовим, однак «забута» війна на Донбасі змусила його долучитися до боротьби.
Розмовляючи з майбутніми вчителями, я згадала повідомлення про те, що Росія використовує державну пропаганду в освітніх матеріалах для виховання дітей у дусі війни проти України.
Тому я запитала Дашу, чи містить навчальна програма педагогічного факультету елементи, спрямовані на протидію російським наративам.
Відповідь була однозначною — ні.
«Наша освітня програма не є політичною навіть під час війни. У навчальних програмах немає політики. Нам ніхто не нав’язує певних політичних поглядів — кожен має право на власну думку. Нам не кажуть, що ми повинні викладати дітям якісь ідеї проти Росії. У програмі немає ненависті до Росії.»
Я уточнила:
«Тобто якщо тут і є антиросійські настрої, то вони виникають природно серед людей?»
Вона відповіла:
«Так, українці в Ужгороді це відчувають. Але, думаю, на сході України люди, мабуть, мають ще більше ненависті до Росії.»
Підсумовуючи, Даша сказала:
«Ужгород завжди був потенційною ціллю. Останнім часом ми це відчуваємо сильніше. Але не тому, що хтось особливий живе саме тут. Росія хоче, щоб усі українці зрозуміли: в Україні немає безпечного місця. І навіть в Ужгороді ти страждатимеш лише тому, що ти українець.»
Я також поспілкувалася з Олександрою — студенткою спеціальності «Початкова освіта», яка родом із Луганська й провела всі чотири роки свого навчання під звуки російських повітряних атак.
Я запитала її про твердження щодо існування проросійських настроїв у Луганську.
Вона категорично з цим не погодилася.
«Я виросла в проукраїнському середовищі. Мене завжди оточували українська культура й українська громада. Ми всі були українцями. Тому я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі, коли говорите про проросійських людей у Луганську. Я таких ніколи не бачила.»
Після початку війни на Донбасі Олександра переїхала до Ужгорода.
Ще одним моїм співрозмовником став Міша. Ступінь бакалавра він здобув з економіки в іншому університеті, а тепер навчається в магістратурі за спеціальністю «Механічна інженерія».
Міша родом із невеликого закарпатського села. Він розповів, що кілька тижнів тому під удар потрапив будинок його дядька.
«Слава Богу, вибило лише вікно.»
Також він розповів, що допомагає друзям і знайомим відновлювати житло після обстрілів.
«Я не експерт із політики. Але Україна не може самостійно забезпечити себе всією необхідною зброєю.»
Цим він повторив думку, яку доводилося чути від багатьох українців, — що міжнародна військова підтримка залишається критично важливою.
Також він додав:
«Майже всі в країні вважають, що Росія має заплатити за завдані збитки.»
Згодом я зустріла двох першокурсників стоматологічного факультету — Андрія та Яну.
«Я вже втомився думати про політику», — сказав Андрій.
Мабуть, багато хто відчуває те саме. Але я приїхала саме для того, щоб говорити про політику й війну.
Андрій сказав, що підтримує посилення українських ударів по Москві, навіть якщо це означатиме нові удари у відповідь.
«Ми вже достатньо натерпілися. Перші чотири роки саме Росія постійно підвищувала ставки. Тепер настала їхня черга.»
За його словами, кілька тижнів тому Мукачево вперше зазнало удару.
Його подруга Яна також сказала, що за останній місяць у районі Ужгорода відчувається помітне посилення російських атак.
І навіть за перші тринадцять годин мого перебування там повітряну тривогу оголошували п’ять разів.
Яна сказала мені, що, хоча останнім часом ударів у Карпатському регіоні стало більше й ситуація погіршується, вона все одно підтримує посилення ударів української армії по Росії.
Студенти Ужгородського національного університету, з якими я спілкувалася, не вважають атаки на Ужгород політично вмотивованими проти якоїсь окремої людини чи конкретного рішення влади. На їхню думку, це покарання всієї України.
Мабуть, головне відчуття, яке я винесла з цих розмов, можна сформулювати так: будь-який російський удар по будь-якому українцю на будь-якій українській землі — це удар по всій Україні. Саме в цьому проявляється надзвичайна єдність українців.
Я перебуваю в Україні вже шість тижнів. У цьому матеріалі зібрані голоси людей із Києва, Львова та Закарпаття.
Усі вони по-своєму говорять про одне: українці підтримують посилення ударів по Росії та далекобійні удари по Москві. Вони очікують, що українські військові робитимуть усе необхідне, аби завершити цю війну рішучою перемогою.
— Олександра Захватаєв
Kyiv Free Press
Kyiv Free Press 
Leave a comment